Учнівські поезії
УКРАЇНКА справжня Я!
Мені тринадцятий минало,
А я живу наче у сні,
Чи то так сонечко сіяло,
Що все затьмарило мені?
А мою землю руйнували
І люто нищили її,
Щоб незалежність ми віддали
І відцурались від сім'ї.
Дивлюсь на зорі, що на небі
Вони єдині, як народ.
Шевченка слово тихо лине
І кличе в бій – «Я - патріот»!
І як Тарас нас закликає:
Кайдани рвімо й гордо в бій…
За Батьківщину, за родину
І за Шевченків «Заповіт»!
Так, щоб з гармат у нас летіли
Снаряди в небо, в синій вир..
І за Дніпро, лани і кручі, і Україну…
Усе затихло….
І гордість сповнює серця,
Що на Вкраїні я родилась,
Що УКРАЇНКА справжня Я!
І що народ у нас всесильний,
Веселий, жвавий, гомінкий
Через роки, через століття
У нас Шевченко «дорогий».
І ми відстоюємо правду,
Обороняємо життя,
І Україну бережемо,
Плекаймо слово Кобзаря.
Ти – українець
Великі надії, коротке життя,
і ми, українці, йдемо в небуття.
Свободу і правду несемо у бій,
війна для відважних,
борімося в ній.
Щоб кожен в країні чи дід, чи маля
любили Шевченка, свого кобзаря.
І як патріоти співали пісні
і гімн України несли крізь віки.
І не забули чи є ви дитя
Що ти – українець, країни маля.
Край надії та добра
Обирає молодь.
Будьмо сильні ми до зла.
Зло – найгірший ворог.
А ми запануємо разом на Вкраїні!
Разом смуток подолаєм ми на Батьківщині!
Так хто тоді тут завинив?
Тарас, надія, сподівання,
Жага до помсти за народ.
Страждання, віра і кохання:
Гукає в бій «Я - ПАТРІОТ»
Зневіра, лють і гнів водночас
Нас охопили звідусіль.
Пиха, вельможність і відраза
Як відповідь на добрий сміх.
І брат – не брат, сестра і мати –
Це вороги номер один.
Ми словом можем дошкуляти,
Що ти такий і не такий.
Шевченко вчив народ любити,
Проте забули ми про це.
Кобзар ми стали зневажати,
А це – святиня, дороге.
Як наш пророк нас вчив як жити
І шанувати свій народ,
А ми як стадо, як телята
Повірили своєму брату
І Батьківщину продали.
Так хто тоді тут завинив?
Земля кобзаря
Скажи мені, мамо, чия це земля?
Земля твого батька, твого кобзаря.
Скажи мені, батько, чиї це поля?
Поля твого щастя, любові, тепла
Скажи мені, мамо, чиє небо це?
Це небо свободи і волі людей.
Скажи мені, батько, чиї це хати?
Хати люб’язності і чесноти.
Чому ж тоді, мамо, поля не ясні?
Чому ж тоді, батько, хати не такі?
І гори, і небо похмуре, сумне?
Чому ж воно, матінко рідна, таке?
Тому, що ми вільні, як птахи думками,
Тому, що глибокі, як води думками,
І панщину в нас давно відмінили,
І слово «свобода» давно примінили.
Та щастя не має чомусь на землі?
Тому й такі гори і зорі сумні.
Заграє кобзар, нагадає про сум:
Проте що історію свою не знаєм,
Про Кобзаря не раз не згадаєм
І цінності наші змінились давно.
Життя, як картинка - минуло, пройшло.
Проте треба жити і вірить в добро
Щоб знову сьогодні усе зацвіло.